Уперше Олеський замок згадується в історичних джерелах у 1327 році, коли він перейшов у володіння Юрія – сина мазовецького князя Тройдена, якого запросили бояри на галицько-волинський престол після згасання роду Романовичів.
З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. Через чверть століття його відвоював польський король Казимир Великий. А коли на троні опинився його племінник Людовик – король польський і угорський, замок перейшов до Владислава, князя Опольського. У 1380 р. замок перейшов до Любарта – так-так, того самого, що з Луцького замку.
Після тривалої облоги у 1432 році, Олеський замок здобули війська польського короля. Разом із навколишніми землями його передали у вічне користування Янові з Сєнна, нащадки якого почали називатися Олеськими. Друга половина XV — перша половина XVI ст. — важкі часи для олещан. Постійні облоги татарської орди сильно розорили містечко і Олеський замок.
В 1605 р. Олеський замок з усіма навколишніми землями і маєтностями перейщов до рук великого руського магната Івана Даниловича. Саме за час його господаоювання замок набув майже сучасного вигляду.
До речі, цікавим фактом про Олеський замок буде те, що Іван Данилович був представником короля на Запорозькій Січі. У нього на службі в Олеську був Михайло Хмель, батько Богдана Хмельницького. Коли Данилович став чигиринським старостою, то Михайла Хмельницького зробив підстаростою і переселив на хутір Суботів.
Справді відомим цей замок зробила донька Івана Даниловича Теофілія. В неї в 1629 році тут народжується син, названий ім’ям діда, майбутній переможець турків під Віднем, польський король Ян III Собєський. А ще він розбудовник замків у Жовкві і Поморянах.
Ян III Собєський у 1684 – 1687 роках провів реставрацію замку. Тут жила його кохана дружина Марія Казимира, яку він лагідно називав Марисєнька. У 1716 році замок отримав син королівського подружжя Якуб, який через три роки продав його Станіславу Жевуському. В 1755 р. всі цінності звідси перевезли до Підгорецького замку, який стає головним замком родини Жевуських.
Олеський замок у 1796 році купив Олександр Зелінський, а згодом родина Літинських. Це був час повільного, але постійного руйнування будівлі. Якщо ще в самому кінці XVIII – на початку XIX ст. були проведені значні реконструктивні роботи, то з середини XIX ст. замком ніхто не займається.
Нищівним для могутньої споруди був землетрус 23 січня 1838 року. Не менше пошкодили її самі власники. Якось випадково в одній із кімнат знайшли замурований скарб. І відтоді почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивали стіни з розписами, руйнували каміни, знімали підлоги. На кінець XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну.
До 200-ліття битви під Віднем люди не хотіли щоб твердиня, де народився видатний король-полководець, залишилася пусткою. На зібрані у 1882 році у Львові кошти, Олеський замок викупили, і він став власністю держави. Були різні думки щодо його використання: інтернат для студентів учительської семінарії, монастир, обладнати народну школу і музей Яна III Собєського… В результаті тут розмістили сільськогосподарську жіночу школу, яка проіснувала до 1939 року.
З приходом радянської армії на захід України в Олеському замку розмістився штаб дивізії генерала Власова. Після Другої Світової війни будівлю не використовували. В результаті до 1969-го тут настільки все було запущене, що від колишньої споруди практично залишилися самі руїни.
У 1970 році під керівництвом Бориса Возницького почалась реставрація Олеського замку. 1975 року в приміщенні замку було урочисто відкрито філію Львівської Картинної Галереї і відтоді розпочалося його нове життя.
Джерело karpatium
